Казки на ніч для дітей - Прочие - Миниатюры - к празднику - Сценки, монологи, миниатюры, сценарии, конкурсы
Приветствую Вас Гость!
Воскресенье, 04.12.2016, 19:18
Главная | Регистрация | Вход | RSS

Меню сайта

Категории раздела

Интересное

Наш опрос

Ваш пол
Всего ответов: 402

Статистика


Форма входа

Поиск

Интересное

Загрузка...

к празднику

Главная » Файлы » Миниатюры » Прочие

Казки на ніч для дітей
09.12.2015, 20:49

Знайомити дітей з народною творчістю України дуже просто та цікаво!
Достатньо читати казки на ніч і Ваш малюк задоволений, розвинений всебічно.

 

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

Котигорошко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора.
Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:
— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там,
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить?
— Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?
— Ні! — кажуть.— Битися!
— Ходім же на залізний тік!
Пішли на залізний тік битися.
Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з’їла.
Згодом народився в неї син.
Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?
— Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати.
Батько й мати умовляють:
— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:
— Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома.
— Здорова була, дівчино!
— Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть!
— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко.
Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися,— битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.
Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив’язали,— треба бігти та одв’язати.
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Добридень!
— Доброго здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходімо разом!
— Ходім! Пішли вони.
Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень!
— Доброго здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходім.
Пішли втрьох.
Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що й по дну можна перейти.
Вони до нього:
— Добридень!
— Доброго здоров’я!
— А що ти, чоловіче, тут робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: – Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам,— каже Вернигора.
Двері відчинились, та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати.
На другий день устають, Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом спізнився?
— Та задрімав,— каже,— трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
— Відчини!
— Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
— То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там.
— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв.
— Коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.
Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро! А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.
Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов?
— Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.
— Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб’є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш?
— А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка.
Як побачив Котигорошка, то й каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де вже,— каже Котигорошко,— миритися,— битися!
От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.
Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає:
— Агов, побратими,— чи ви ще є?
— Є!
Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
— Це ваше.
Витягай, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко й догадався, що вони вже надумали,— узяв прив’язав до мотуза каменюку та й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з’їси його, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з’їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу…
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:
— Ви мене зрадили, мушу вас покарати!
Та й покарав.
А сам одружився з тією королівною та й живе.

Івасик-Телесик

Івасик ТелесикХлопчика-крихітку украла страшна змія, але Телесика їй з”їсти не вдасться.

Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одиначок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:

– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку
ловити та вас обох при старощах годуватиму.

– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько.
А він таки в одно: “Зробіть та й зробіть”.

От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Попливе Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
А Івасик почує:
– Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку. Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:
– Ото б добре Івасикового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
Івасик послухав, послухав:
– Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
– Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
– Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івасик на бережок, а відьма його – хап! та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
– Добре, мамо, – каже Оленка. – Я вже й у печі напалила.
– То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика:
– Сідай, хлопче, на лопату.
– Та я не вмію.
– Та сідай, сідай!
От Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
– Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
– Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івасик її – шух! У піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить: нема Оленки.
– Ну, дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла, лягла під явором та й качається:
– Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшися.
А Івасик не витерпів та з явора до неї:
– Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!
Та й почала відьма явора гризти; гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:
Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
А вони кажуть:
– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.- Та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них:
Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята…
– Нехай тебе заднє візьме! – кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить. Івасик заплакав та до неї:
Ой гусятко, лебедятко, візьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:
– Та вже сідай, може, якось долетимо.
Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.
А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі; кладе їх на віконце та й промовляє:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається:
– А Івасикові й нема!
– О, старий, – каже мати, – щось мені так як Івасиків голос вчувається!
– Та де там, стара, нашого Івасика вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знову до пиріжечків:
-Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івасик знов:
– А Івасикові й нема.
– Та ні-таки, старий, – каже мати, – я добре чую, це він.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді. Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Кривенька качечка
Був собі дід та баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:
– Ходімо, бабо, в ліс по грибки!
От пішли; бере баба грибки, коли дивиться – у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить.
От вона дідові:
– Дивись, діду, яка гарна качечка!
А дід каже:
– Візьмемо її додому, нехай вона у нас живе.
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.
Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:
– Хто це? Хто це?
Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:
– Чи не бачили кого?
Кажуть:
– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, – кажуть, – гарна, тільки трішки кривенька.
От дід і баба думали, думали: “Хто б це був?” – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:
– Знаєш що, діду? Зробимо так; скажемо що йдемо по грибки, а самі заховаємось та й будемо наглядати, хто до нас понесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішечки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та укинули в піч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже:
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, – каже, – не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла на дворі і пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу я з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.
Коли летить другий табуночок, і ці теж:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу я з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
– Онде наша діва,
Онде наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці,
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скинемо по пір’ячку,
Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
– Не полечу я з вами:
Як була я в лужку,
Виломила ніжку,
А ви полинули,
Мене покинули!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком.
А дід і баба знов зостались самі собі.

 

 

Загрузка...
Категория: Прочие | Добавил: Яло
Просмотров: 293 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Веселые конкурсы и игры для коллег
Веселые сценарии на детский День Рождения
Сценки и конкурсы на Новый год для взрослых
Новорічні конкурси для дорослих
Сценарий на День Учителя в школе
Школьные сценарии к любому празднику
Патриотические сценарии на военную тематику


Прикольные, веселые и смешные Миниатюры для вас. Сайт посвящен различным видам игровых мероприятий, которые люди с удовольствием устраивают на праздники. Миниатюры, в том числе Прочие, обязательно пригодятся вам на празднике, вечеринке, сборе друзей и коллег. Миниатюры для взрослых и детей, прикольные и смешные Миниатюры для мальчиков и девочек, мужчин и женщин помогут вам сделать ваш праздник просто незабываемым. Также этот сайт станет настоящей находкой для школьников, учителей и воспитателей в детском саду, потому-что вы здесь подберете для себя и детишек оригинальные и интересные Миниатюры.